«Де ти скарби подів, Олексо?»: Крах Довбуша. Як це було насправді

Мабуть всі знають, хто такий опришок Довбуш, а дехто навіть співали відому пісню про нього. Про особу Довбуша ходить багато легенд і міфів, але як на справді закінчилась його історія.

Читати далі

Карта, якою користувалисьь ще до народження Христа і аж до кінця 16 ст.

А ви знали, що існує карта, яка створена на основі описів, які були залишені ще 150 років до нашої ери.

Про це пише Файна сторінка за матеріалами інформаційного ресурсу Геофілія.

Мова йде про Візантійську копію карти Птолемея (1420 рік) яка відносно не погано збереглась до нашого часу.

Карта світу Птолемея базується на описі, що міститься в книзі Птолемея «Географія», написаній близько 150 р.н.е.

Ця праця складалася з текстової частини (яка дійшла до нас) та карт (оригінали не збереглися; відомі лише пізні копії та реконструкції). У текстовій частині зазначаються широта і довгота населених пунктів, витоків і гирл річок, мисів, гір та ін. географічних об’єктів. Межі розселення племен позначаються ріками, морями, горами тощо.

Незважаючи на численні помилки, праця зберігала практичне значення аж до кінця 16 ст. Починаючи з 1475, її не раз друкували в Європі.

Достовірно відомо, що Христофор Колумб мав на своєму штурманському столі саме географічні карти Птолемея.

Значний внесок карт Птолемея полягає у першому використанні поздовжніх та широтних ліній, а також у визначенні місцезнаходжень земних територій за допомогою небесних спостережень. Ідея глобальної системи координат надихнула на більш математичну обробку даних у картографії.

Що таке бути голодним: “Всі ці жахи я слухав не з телевізора, а від живого свідка – рідної людини”

Сьогодні ми знаходимось в ситуації, коли знову доводиться боротись за ідентифікацію нас самих. Можна без кінця переливати філософські версії і погляди із пустого в порожнє, але то буде скоріше змагання красномовства. Саме шляхом красномовства працює і пропаганда Кремля, яка намагається заперечити реальність і нав’язати міф про те ким ми є. Тому пропонуємо вийти із цього зачарованого кола і просто дивитись на факти, бо вони є фактами незалежно від нашого до них відношення.

Один із таких фактів у свої спогадах, які опублікував у Фейсбуці, наводить Валерій Шпичка. Він переповідає спогади своєї бабусі про часи голодомору.

Березень 1933-го. Село Гельмязів, Черкаськоі обл.

Моя прабабця (на фото праворуч) – Христина, померла прямо на вулиці. Під чиїмось парканом так і замерзла в кістку…
За два дні люди про це сказали прадіду, який її забрав і поховав по – людськи.
Зібрав все золото, що було на ній(ніхто нічого не вкрав) і пішов пішки в м. Канів, виміняв його на пів мішка сухарів. Як він його ніс ночами, в обхід патрулів, для трьох доньок, як закопав прямо в хаті і ночами видавав по шматочку, щоб ніхто не бачив – окрема історія.

Згодом його впіймали, коли ніс дітям баланду з колгоспу і розстріляли на місці.
Коли потепліло, з’явились молоді коріння, комахи і т.д. дехто все таки вижив. Моя бабуся – Тетяна Андріівна, одна з них. Єдина з усіх, найменша в сім’ї 12-ти річна дівчинка.

Решта рідних повмирали за одну зиму.
Коли мені було 15 і я слухав ці всі історіі, волосся шевелилось…

Ніхто з нас, нині живущих, навіть близько не може уявити, що таке по справжньому хочеться їсти.

Спочатку домашні тварини – коти й собаки. Потім миші, хробаки, коріння. Гірше всього було наприкінці зими, коли навіть кору вже пообгризали з фруктових дерев. Люди їли власних дітей, збожеволівши від голоду…
Всі ці жахи я слухав не з телевізора, а від живого свідка – рідної людини.

Ніколи не забуду, не пробачу!

Вони існували: Дагомейські амазонки – найсуворіші жінки в історії

До наших днів дійшло багато міфів, дехто до них приписує й існування амазонок, але всеж вони існували.

Виявляється, амазонки – це не красива вигадка істориків, а реально існуючі воїни-жінки. Реальним документальним підтвердженням їх існування стали Дагомейські амазонки, які були повністю жіночим військовим підрозділом. Спробуємо розібратись хто вони такі.

Хто такі Дагомейські амазонки

Дагомейські амазонки були елітним підрозділом в армії Королівства Дагомея (тепер це Республіка Бенін), і самі себе вони називали N`Nonmiton, що в буквальному перекладі означає «наші матері».

Їх основним завданням була охорона життя і здоров’я короля під час різних битв, і вони були недоторканними.

На даний момент цього військового формування вже немає, і остання амазонка померла в 1979 році в поважному столітньому віці.

Але в 19 столітті на службі в корпусі амазонок було близько 6 000 жінок-солдатів (а всього в регулярній армії складалося 25 000 воїнів).

Коли з’явилися Дагомейські амазонки

Історія цього унікального загону починається в 17 столітті, коли був створений спеціальний загін для вилову слонів. Але як стверджує перша легенда, жінки настільки вразили короля, що він наказав перевести їх (загін) в свої особисті охоронці.

За іншою легендою жінки стали охороняти спокій короля тому, що тільки їм дозволялося перебувати в палаці після заходу сонця.

Відбір до загону був вкрай суворий і в загін потрапляли тільки найсильніші, сміливі і спритні кандидатки. При цьому набір починався з восьмирічного віку, а після починався процес навчання, по ходу якого по суті з дітей робили елітних воїнів без страху і жалю.

Основною зброєю амазонок був голландський мушкет і мачете, обома видами зброї вони володіли просто чудово.

Поки дівчина полягала в N`Nonmiton вона не мала права виходити заміж і народжувати дітей. Так само вважалося, що за фактом вони є дружинами короля, але при цьому вони все зберігали свою цнотливість.

Навесні 1863 року прибув з мирною місією британський дослідник Р. Бартон був вражений Дагомейско воительницами і описував їх як воїнів з добре розвиненою мускулатурою і зрозуміти, що перед тобою жінка, можна було лише за вторинними ознаками.

У суспільстві войовниці мали високий статус і під час прогулянки по місту перед амазонкою завжди йшла рабиня, яка несла дзвіночок, дзенькіт якого сповіщав чоловіків, що потрібно звернути вбік зі шляху воїна і покірно відвести погляд.

Навіть після 1890-го року, коли при активній підтримці Іноземного легіону французи захопили Дагомею, страх перед амазонками зберігався. І солдати загарбники несли серйозні втрати, недооцінюючи майстерність і силу N`Nonmiton в боях.

Ось такі вони реально існуючі амазонки N`Nonmiton . Якщо вам сподобався матеріал, то не забудьте підписатися і поставити лайк, щоб не пропустити нові випуски. Дякую за вашу увагу!

Ось, так здешевлювали збирання цукрових буряків щоб цукор був по 70 коп

Ось, як виглядала ланка (ланкові) на збиранні цукрових буряків. 1960 рік, Україна.

Фото справжнє і дає уявлення про трудівників села, очистку буряка, погрузку його на кузов. Все робилось вручну. У ланках були тільки жінки…

Через ці руки пройшли тисячі тонн буряка, щоб в СРСР був цукор по 70 копійок за кг.

Якби я хотіла, шоб дитина, прочитавши про Івана Франка, офігіла і захотіла прочитати його твори, то написала б та

Якби я хотіла, щоб дитина, прочитавши біографію Івана Франка нічого не відчула, я б змішала злидні з пафосом і додала купу дат – тобто все так, як написано в шкільних підручниках.

Якби я хотіла, шоб дитина, прочитавши про Івана Франка, офігіла і захотіла прочитати його твори, то написала б так:

Іван Франко – це супергерой з розумовими надздібностями і феноменальною пам’яттю з королівства Галичини і Володимирії (сучасна Львівщина і Франківщина). Мікс геніальності і фантастичної працездатності. Перший український професійний письменник, який заробляв літературною діяльністю дуже немалі гроші, а почав з того, що ще в дитинстві сам в себе інвестував – в свою освіту і розум. Спочатку звичайна початкова школа, потім школа з німецькою мовою викладання, далі гімназія з польськомовним викладанням. В 9 років помер батько. Малий вчився так, щоб знань вистачило підробляти репетиторством, а на зароблені гроші купував книжки, читав, вчився, заробляв і т.д. Зрештою ще юнаком зібрав фантастичну бібліотеку українських і європейських авторів, став ходячою енциклопедією і фінансово незалежним красунчиком.

Друзі-гімназисти розказували, що Франко після годинної лекції вчителя міг дослівно її переказати. Знав напам’ять всього товстелезного Кобзаря, домашку з польської робив у віршах, почав писати свої вірші, прозу і історичні драми, перекладав Гомера і Софокла. В 15 перекладав Гомера і Софокла! В 15. Гомера і Софокла. Без гугл-перекладача. (Шо ви робили в 15? Я, наприклад, щовечора оплакувала Цоя під під’їздом і мені тоді точно було не до Софокла).

Дівчатам Іван подобався. Підлітком, коли за гроші «підтягував» сина священника, закохався в його доньку. Ольга Рошкевич. Роман був взаємний і тривав досить довго. Франко запропонував Ользі вийти за нього, але коли батько нарешті дав згоду, Івана як назло посадили в тюрму «за участь у таємній організації» і батько передумав.
Далі були ще жінки, університети і арешти за громадську і політичну діяльність. Інтелектуальний рок-н-ролльщик.
Ще два сильних кохання. Три універи: Львівський, Чернівецький, Віденський. У Віденському захистився на доктора філософії. Ще два арешти.

Франко знав 14 (ЧОТИРНАДЦЯТЬ!!!) мов на рівні перекладача. Переклав Гомера, Платона, Шекспіра, Діккенса, Золя, Гюго, Флобера, Гете, Твена, Сервантеса, Алігієрі і ще довгий вражаючий список авторів світової класики і античної літератури.
Письменник, поет, драматург, перекладач, критик, політик, історик, мистецтвознавець, економіст, доктор філософії, ГЕНІЙ.

Ще й до всього мав ідеальний слух і прекрасний голос – Микола Лисенко писав музику з його співу.

Друге кохання – Юзефа Дзвонковська. Взаємне і трагічне. Юзефа відмовила у шлюбі, бо мала смертельний на той час діагноз – туберкульоз.

Третє – Целіна Журовська -«женщина чи звір». Цинічна і холодна. Франко присвятив їй вірші у збірці «Зів’яле листя», але вона їх навіть не читала. Правда згодом їй зачитали вірші-присвяти, і Целіна зауважила, що найбільше в тих віршах їй запам‘ятався опис квартири, бо він нагадував їй квартиру, яку вона мала на вулиці Вронських у Львові.

Одружився з Ольгою Хоружинською. Ольга народила трьох синів і доньку. Франко для сім’ї побудував великий будинок у Львові. Родина Франків щоліта виїжджала на відпочинок на Гуцульщину у компанії Лесі Українки, Михайла Грушевького, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського – норм компанія!)
Прожив 60 років. Поліартрит спочатку паралізував руки.

Залишив по собі 100 томів власних творів українською, польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами. Номінант на Нобелівську премію. Займав 4-те місце серед номінантів, але помер в рік проголошення лавреата (Ромена Ролана, до речі), тому був виключений зі списку.

Перед смертю покликав священника на сповідь, але вигнав його до біса «за нетактовність», так і не сповідавшись.
Все.

Про твори жодного слова. Їх треба читати.
Хоча б для того, щоб не ржати зі слова «побіда» під час перегляду «голлівудського» кіно «Захар Беркут».

Автор Natasha Kulbachuk

Мова немає значення? Ця дівчинка – донька драматурга Михайла Старицького. НКВД викинув її з товарняка за українство

Багато років із Кремля нам намагаються нав’язувати думку, що є більш важливі речі ніж питання мови, мовляв, а яка різниця якою мовою говорити? Ок, якщо немає різниці то нехай буде українська. Але ні, коли це говориш тим, хто тільки що заявляв про “какая разніца” то відразу починаються згущуватись хмари і далі чути тільки про притіснєніє язика.

Ця дівчинка – донька драматурга Михайла Старицького вона пізнала в повній мірі всю цю різницю між язиком і мовою… її викинули з вагону, під час етапу до Казахстану… 😢

Отже про мову, друзі. Лише одна цитата. Лише щоб нагадати шлях, ціну й відчути історичну точку, в якій ми перебуваємо.

Ця дівчинка — Людмила Старицька-Черняхівська, донька драматурга Михайла Старицького та Софії Лисенко (сестри композитора Миколи Лисенка). Майбутня письменниця, науковиця і громадська діячка, яку НКВД все життя переслідував за антирадянськість і українство і врешті вбив в телячому вагоні під час етапу до Казахстану в 1941, викинувши тіло з вагону.

Так ось, ця дівчинка згадує про те, як жилося наприкінці ХІХст. дітям україномовної киівськоі інтелегенції.

«Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку.

Нас було небагато таких українських родин… На той час серед київської російської інтелігенції, або, вживаючи краще вже витерте слово, — буржуазії, панували недобрі відносини до всього українського, а найбільше до самих “украйнофилов”; в найкращім разі це були якісь глузливі відносини, немов до “блаженненьких” — дурників

Можна собі уявити, як переймали од батьків такі відносини діти, що, як відомо, переймають швидше за все саме недобре і мають так багато жорстокости в серці. Ми говорили по-українськи, і батьки говорили до нас по-українськи; нас вбирали дуже часто в українські вбрання.

І звичайно, і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею глум, посміх, кепкування, презирство. О, багато довелося прийняти нашим маненьким серцям гірких образ, незабутніх… Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати на кожнім кроці одсіч. Бідний молодий дитячий розум, бідне маненьке серце, — образою й зневагою отруєно їх з веселих, дитячих літ!

Я пам’ятаю, як з сестрою гуляли ми якось в Ботанічнім саду, звичайно, в українському вбранні, балакали між собою по-українськи. Нас взяли на глум, зчинилася гидка сцена: діти, а за ними й бонни та няньки почали глузувати з нас, з нашого вбрання, з нашої “мужицької” мови. Сестра вернулася додому з ревними слізьми. З цього приводу написав тато вірш, присвячений їй: “Не сумуй, моя доле кохана».

150 років триває ця історія київських інтелігентських дітей. 150 років.

By Мирослава Барчук

Працювали одиночними пусками: В мережу потрапили фото реактивної артилерійської установки УПА

В УПА на Закерзонні теж була реактивна артилерія. Ця система стріляла реактивними снарядами німецької системи Небельверфер.

Про це в соціальній мережі Фейсбук розказав директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери Ярослав Коретчук.

Ці снаряди повстанці запускали одиночними пусками із спеціальних саморобних пускових пристроїв.

27 травня 1946 р. вояки опробували систему на казармах НКВС у Грубешові, внаслідок кілька десятків знищених ворогів.

Ось Вам фото реактивної артилерії УПА.

Тримайтесь, щоб не впасти! Покажіть це ватним любителям совкового Пломбіру!

Більшість із тих, хто народились і виросли в часи совка, зазвичай у списку перших спогадів про ті часи знаходять морозиво “Пломбір”. І в цьому нема нічого поганого, однак є ті, хто фанатично прагнуть повернути совок у сьогодення, бо там було все своє.

Морозиво дійсно було смачним. Але чи відомо комусь, що саме 4 листопада 1937 року в Москві було виготовлено перші зразки цього самого морозива. А ще через рік збудували завод і запустили масове виробництво.

Та чи відомо, чому Кремль вирішив “забути” що це морозиво вперше вироблено на американському обладнанні, яке було привезено у 1936 році Міокяном із США. Більше того рецепт морозива до совка має не має жодного відношення, адже він теж американський.

Ось яка історія першого справжнього радянського дивосмаколика “Пломбір”!

А тепер вишенька на торті… З цього часу до виробництва першого туалетного паперу залишалось ще 32 роки!

Загадковий меч, що зберіг гостроту протягом 2500 років і зовсім не зіржавів у землі

Ця істронія трапилась в далекому в 1965 році і звістка про неї недає спокою світовій науковій спільноті навіть до цього часу.

Все трапилось в окрузі Цзінчжоу провінції Хубей перед будівництвом гідрологічних споруд, як годиться, згідно місцевого законодавства проводилися археологічні розкопки на предмето того чи бува в цьому місці раптом немає об’єктів історичної спадщини.

Загалом ніхто навіть гадки не мав, що ситуація повернеться таким чином. Здавалось би звичайна формальна процедура, але те що відбулось потім шокувало весь світ. В результаті досліджень археологи виявили понад 2000 артефактів, в тому числі і той, який згодом отримав назву “меч Гоуцзяня”.

Це зразок старонвинної зброї, який відрізняється від будь-яких інших, що були знайдені. Примітно, що меч перебував у дерев’яному ящику в умовах критичної вологості і, коли його дістали з піхов, подиву археологів не було меж, адже на ньому не було жодних ознак корозії металу. Так ніби його щойно виготовили. До того ж клинок зберіг таку гостроту, яка цілком годиться для гоління. Один з учених навіть порізався необережно доторкнувшись до леза. Археологи негайно вирішили перевірити гостроту меча і з’ясували, що клинок з легкістю ріже стос паперу в 20 аркушів.

Але це було лише початком здивувавнь. Подальші дослідження вразили ще дужче і показали, що вік меча становить приблизно 2500 років, він викуваний з бронзи із високим вмістом міді, низьким заліза і свинцю.

Варто відзначити, клинок покритий візерунком з симетрично повторюваних чорних ромбів, а п’ятка інкрустована глазур’ю і бірюзою.

Загалом, меч має досить скромні розміри. Його довжина складає всього 56 см, а ширина леза 4,5 см. На лезі біля рукояті є гравірування з восьми символів древньої китайської писемності, які приблизно переводяться як: “Меч належить Гоуцзяню, правителю царства Юе”.

До слова, Гоуцзян був дуже непересічним правителем і залишив величезний слід в історії Китаю. 

В “епоху весни і осені” (від 770 до 403 рр. До н.е.) він поклав край розбрату між царством Юе і царством У.

У 496 р до н.е. Ван Гоуцзян розбив армію У, але через рік програв бій і разом зі своєю сім’єю потрапив в полон. Однак їм зберегли життя і згодом відпустили. 

Десять років Гоуцзян виношував плани помсти і збирав армію і за свідченнями таки зумів завоювати царство У.