Мудрість Леонардо да Вінчі у притчі про мурашку і пшеничну зернину

Ця примітивна на перший полгялд притча несе глибинну мудрість, яку закладав у прості речі легендарний Леонардо Давінчі. Все геніальне – просте.

Після жнив залишилася на полі пшенична зернина. З нетерпінням чекала вона дощу, щоб заритися в сиру землю до настання холодів.
Мимо пробігала мурашка й помітила зернину. Зраділа знахідці, узяла на спину важку ношу й повільно поповзла до мурашника, щоб до вечора встигнути додому.

–    Навіщо ти надриваєшся, покинь мене тут, – попросила пшенична зернина.

–    Якщо я тебе покину, – відповіла мурашка, важко дихаючи, – ми залишимося на зиму без їжі. Нас багато, і кожен повинен працювати, щоб збільшити запаси в мурашнику.

Тоді зернина подумала і сказала:

–    Я розумію твої турботи. Але зрозумій і ти мене. Послухай мене уважно, розумна мурашко!

Задоволена тим, що можна трішки перепочити, мурашка скинула із спини тяжку ношу.

–    Так знай же, – сказала зернина, – у мені таїться велика життєдайна сила. Моє призначення – народжувати нове життя. Давай укладемо з тобою угоду.

–    Яку угоду?

–    А ось яку. Якщо ти не потягнеш мене в мурашник і залишиш на рідному полі, — пояснила зернина, — то рівно через рік одержиш сто пшеничних зернин.

Здивована мурашка недовірливо похитала головою.

–    Вір мені, дорога мурашко, я кажу правду. Якщо ти зараз відмовишся від мене і зачекаєш, то потім я сторицею нагороджу твоє терпіння і твій мурашник не постраждає.

Мурашка задумалася:

–    Сто зернин замість однієї! Таке чудо буває тіль: в казках. А як ти це зробиш? – запитала вона.

–    Повір мені, – відповіла зернина, – це велика таємниця життя. А зараз вирий невеличку ямку, закопай мене, а влітку повертайся сюди.
У домовлений час мурашка прийшла на поле. Пшенична зернина дотримала своєї обіцянки.

Для найменших читачів: Легенда про матерів

Колись дуже давно на узбережжі Чорного моря жили люди. Вони орали землю, випасали худобу, рибалили. Восени, коли закінчувалися польові роботи, люди виходили на берег моря і влаштовували веселі свята, ігри, які завершувалися пусканням стріл щастя. Дивитися на ці ігри виходив цар морських глибин Нептун, надзвичайно страшний і сердитий володар морської стихії.

—    Хоч як люди хваляться своєю силою, а мене бояться. Ніхто не пускає стріл у мій бік.

Та одного разу вийшли до вогнища три юнаки і пустили в бік Нептуна три стріли.

—    Я вас поховаю у морській безодні! — заревів Нептун.

Матері, дивлячись на своїх синів, замислилися. Цар морів і справді може це зробити. Думали вони, думали і вирішили віддати свою силу синам. Хлопці стали такими дужими, що могли вистояти навіть під ударом величезної хвилі. А матері, які віддали свої сили дітям, стали слабкими.

Ти бачив коли-небудь слабких, немічних жінок? Якщо зустрінеш їх, не посміхайся. То вони віддали свої сили рідним дітям.

Розлючений Нептун вигукнув:

—    Ці хлопці вистояли проти мене на березі, але в морі я порву їм руки!

Жінки знову зажурилися. Раптом на поверхню води вийшли дочки морського царя. Вони були, як і їхній батько, некрасиві. 

Дочки сказали:

—    Жінки, віддайте нам свою красу, ми врятуємо ваших синів. Із морської трави сплетемо для них жили, і руки у них будуть такі самі сильні, як у нашого батька.
Жінки погодилися.

Якщо ти побачиш десь некрасиву жінку, не смійся, не відвертайся. Знай: вона пожертвувала своєю красою заради рідних дітей.
Коли цар Нептун дізнався про вчинок своїх доньок, він страшенно розгнівавсь і перетворив їх у чайок.


Ти чув, як плачуть чайки над морем? Це вони просяться додому, але жорстокий батько не пускає їх. А моряки на чайок дивляться — не надивляться. Тому що вони носять красу їхніх матерів.

От, нарешті, юнаки, ставши сильними, вийшли в море. Вийшли та й не повернулися.

Голосно зареготав Нептун:

—    Не дочекатися вам своїх синів! Вони заблукали. Забули, бо у морі нема доріг.

Тоді матері вигукнули:

—    Хай у наших очах буде менше світла, але хай над землею яскравіше світяться зорі, щоб сини наші знайшли дорогу до рідних берегів.

Тільки-но матері сказали це, як у небі яскраво-яскраво засіяли зірки…
Ось яка сила материнської любові! Пам’ятайте цю легенду! В ній сказано так багато!

За матеріалами: Барна М. М., Волощенко О. В., Козак О. П. “Літературне читання. Українська мова”.