Cправедливість не має терміну давності? Німеччина і зараз судить причетних до злочинів нацизму

Cправедливість не має терміну давності? Німеччина і зараз судить причетних до злочинів нацизму

3 Березня, 2021 0 By admin

В суді німецького міста Нойруппін 10 лютого почався процес проти колишнього охоронця нацистського концтабору Заксенхаузен, де упродовж Другої світової загинуло понад 100 тисяч людей. Прокурори заявили, що чоловік був причетний до вбивства понад 3,5 тисячі людей. Зараз обвинуваченому сто років. А 20 лютого зі США до Німеччини депортували 95-річного колишнього охоронця іншого концтабору — тепер він теж постане перед судом.

Вони не єдині, кого нині притягають до суду через злочини періоду Другої світової. І традиційно повідомлення про такі випадки у медіа супроводжуються припущеннями, що це буде останній або один з останніх вироків за злочини того часу. Адже усі підозрювані уже такого поважного віку, що можуть не дожити навіть до наступного судового засідання. Свідків тих подій теж усе меншає. І все ж: чи є сенс виносити вироки через стільки років після війни та чому не зробили цього раніше?

Пошуки винних, що розтягнулися на десятиліття

Одразу після завершення Другої світової судили передовсім колишніх керівників Третього рейху. Упродовж першої частини Нюрнберзького процесу дванадцятьох людей засудили до страти, а сімох — до довічного ув’язнення.Загальний вигляд зали суду під час першого ранкового засідання в Нюрнберзі, 20 листопада 1945 року.Загальний вигляд зали суду під час першого ранкового засідання в Нюрнберзі, 20 листопада 1945 року.Фото: 

AP/B.I. Sanders

Тоді ставлення у суспільстві до перших судів проти колишніх нацистів ще було доволі неоднозначним. Нюрнберзький процес, який тривав до 1949 року, сприймався значною частиною німців радше як «суд переможців над переможеними», аніж справедливе правосуддя над злочинами проти людяності. У Нюрнберзі загалом визнали винними майже 1,5 тисячі людей, близько 200 стратили, а 279 засудили до довічного ув’язнення (втім вже у 1950-х їх амністували).

Потім країни-союзники — США, Британія, Франція та СРСР — у своїх зонах окупації притягали до суду насамперед тих, хто розправлявся із солдатами їхніх армій, взятими у полон. І лише згодом почали розслідувати злочини співробітників концтаборів.

Пізніше у Німеччині (вже розділеній на ФРН та НДР) були створені спеціальні суди. Вони виносили вироки за злочини, скоєні німцями проти громадян інших держав або осіб без громадянства, які у період війни перебували на території Німеччини.

Почали притягати до відповідальності й організаторів Голокосту. Так, під час першого національного, а не міжнародного, суду над нацистами в Ульмі у 1958-му десятьох есесівців засудили за вбивство понад 5,5 тисяч євреїв на литовському кордоні.

Загалом процес не був швидким, і частина злочинців встигла залишити Європу і вирушити до країн, звідки їх не депортували, — зокрема до держав Латинської Америки чи Близького Сходу.

Декого, щоправда, вдалося відшукати: велику роль тут грали ті, хто брався за це з власної ініціативи й мав бажання помститися. Чи не найвідоміший «мисливець за нацистами» — Симон Візенталь, уродженець Бучача (нині Тернопільщина), який вижив у концтаборі, а після війни зміг розшукати Адольфа Айхмана — гестапівця, безпосередньо відповідального за масові вбивства євреїв. Айхмана засудили й стратили — правда, не в Німеччині, а в Ізраїлі.Адольфа Айхмана оточують охоронці, коли він стоїть у своїй скляній клітці для в’язнів, а судді Верховного суду Ізраїлю входять до зали суду, 29 травня 1962 року.Адольфа Айхмана оточують охоронці, коли він стоїть у своїй скляній клітці для в’язнів, а судді Верховного суду Ізраїлю входять до зали суду, 29 травня 1962 року.Фото: 

AP

А ще значній частині злочинців вдалося інтегруватися у нову владу, приховавши своє минуле. По-перше, завдяки тому, що перший канцлер післявоєнної західнонімецької республіки Конрад Аденауер, хоча й був сам противником нацистської ідеології, вважав, що настав час припинити «вишукувати нацистів». А по-друге, у післявоєнній Німеччині давалася взнаки криза кадрів.

Наприклад, одному з лідерів батальйону «Нахтігаль» Теодору Оберлендеру до 1960-х років щастило мати високі посади у західнонімецькому уряді. А радником самого Аденауера був Ганс Глобке — один з ідеологів Нюрнберзьких расових законів, які фактично легалізували масове знищення євреїв.

У Східній Німеччині в перші роки після війни теж виносили тисячі вироків проти колишніх нацистів. Однак згодом архіви Штазі (спецслужби НДР), які містили досьє на німців в обох Німеччинах, переважно використовувалися для викривання темного минулого тих, хто перебував при владі в ФРН.

Особливості тлумачення законодавства

Німецьке законодавство неодноразово змінювало трактування злочинів часів Другої світової. Це частково пояснює, чому ж досі не засудили усіх причетних до злочинів нацизму.

Так, під час гучного першого Франкфуртського процесу 1963-1965 років (усього їх було три до 1968-го) судили офіцерів та охоронців «Аушвіцу». Дванадцятеро підсудних тоді отримали від трьох до десяти років ув’язнення, шестеро — пожиттєве, а двох було виправдано. Цікаво, що більшість тодішніх суддів та високопосадовців міністерства юстиції в ФРН були колишніми членами гітлерівської партії націонал-соціалістів.

Цей судовий процес базувався на німецькому національному праві, а не міжнародному, як це було упродовж Нюрнберзького процесу. Тож обвинувачення були сформульовані як «вбивство» або «співучасть у вбивстві», а не «злочини проти людяності» (зокрема якщо йшлося про геноцид).

Однак уже у 1968-му німецькі законодавці постановили: покарання пом’якшував той факт, якщо підсудні «не розділяли мотивів» керівництва нацистської системи. До того ж усе частіше суди виправдовували обвинувачених з огляду на їхній вік або стан здоров’я.Обкладинка книги Венді Лауер «Фурії Гітлера. Німецькі жінки у нацистських таборах смерті»Обкладинка книги Венді Лауер «Фурії Гітлера. Німецькі жінки у нацистських таборах смерті»

Венді Лауер, американська історикиня й авторка книги про жінок-співучасниць злочинів нацизму «Фурії Гітлера», у розмові з hromadske уточнює: у ФРН також діяли часові обмеження для розслідування та покарання за вбивство. Максимум становив 30 років — після цього справу вже не розслідували. Змінилися обмеження лише у 1979-му.

«Якщо ви порівняєте справи Західної Німеччини 1960-х і справу Івана Дем’янюка (про неї докладніше далі — ред.), вони мають геть різне трактування закону. У 1960-х судили тих, хто безпосередньо напускав газ «Циклон Б» до газових камер. Підсудні намагалися довести, що вони лише слідували указам, виконували чужу волю, робили свою роботу, водночас не хотіли свідомо вбивати та не мали жодних антисемітських почуттів. Але у справі Дем’янюка, якого засудили у 2011-му у Мюнхені, усе було інакше», — додає Лауер.

Судовий процес над колишнім охоронцем концтабору «Собібор» Іваном (Джоном) Дем’янюком багато істориків визначають як такий, що дав поштовх новій хвилі пошуку винних у злочинах нацизму та притягнення їх до суду.

Це був судовий прецедент, після якого для визнання провини достатньо було довести факт служби у концтаборі, навіть не маючи доказів безпосередньої участі підозрюваного у масових вбивствах. А це упродовж багатьох років було дуже принциповим. Саме після цього епізоду німецька влада знову почала звертати увагу на ще живих колишніх співробітників нацистських концтаборів.

Усі справи нещодавно обвинувачених у злочинах нацизму єднає якраз цей момент: ці люди ніколи не перебували на верхівці концтабірної системи й виконували свої функції, не будучи безпосередньо задіяними у вбивствах тисяч людей. Скажімо, на початку лютого німецький суд висунув обвинувачення 95-річній німкені Імґард Ф., яка у часи Другої світової була стенографісткою й секретаркою коменданта у концтаборі «Штуттгоф» (де з утримуваних 115 тисяч людей майже половина загинула).

Фрау Імґард могла ніколи не брати до рук зброї й не заганяти євреїв у газові камери, але вона своєю роботою «сприяла систематичному вбивству ув’язнених євреїв, польських партизанів та радянських військовополонених», — вирішив суд. Дарма що на момент своєї роботи там вона була неповнолітньою і, як вона сама зазначала, нібито не знала, що у таборі вбивали людей.

Керуючись такою ж логікою, у 2020-му засудили 93-річного охоронця «Штуттгофу» Бруно Дея. А у 2015-му — 94-річного колишнього клерка концтабору «Аушвіц» (де загинуло, за різними даними, від 1,5 до 4 мільйонів людей) Оскара Ґренінґа. Правда, Дею дали умовний термін, а Ґренінґ хоча й мусив відбути реальний, до виконання вироку не дожив.Джон Дем'янюк сидить в інвалідному візку і хреститься, чуючи, як ізраїльський прокурор просить про смертний вирок, в Єрусалимі, 25 квітня 1988 року.Джон Дем’янюк сидить в інвалідному візку і хреститься, чуючи, як ізраїльський прокурор просить про смертний вирок, в Єрусалимі, 25 квітня 1988 року. 

Українець у США, якого в Ізраїлі судили за злочини, скоєні в Німеччині

Так можна коротко узагальнити непересічну історію Івана Дем’янюка. Не дивно, що нею зацікавився і стрімінговий сервіс Netflix, який у 2019-му випустив свою документальну інтерпретацію під назвою The Devil Next Door («Диявол по сусідству»). 

У серіалі йдеться про перший судовий процес над Дем’янюком — депортованим зі США українцем, якого судили в Ізраїлі наприкінці 1980-х — на початку 1990-х. Справа мала величезний резонанс: усі судові засідання транслювали по телебаченню, а зали були переповнені.

Тоді Дем’янюка виправдали: не знайшлося достатньо доказів на підтвердження того, що він був оператором газових камер концтабору «Треблінка» на прізвисько Іван Грозний. Але вже у 2009-му трактування провини Дем’янюка німецьким судом було інакшим.

Венді Лауер була на мюнхенському суді над Дем’янюком, коли зачитували вирок: 5 років позбавлення волі за причетність до вбивства 28 тисяч людей у концтаборі «Собібор». Тоді 90-річного підсудного доставили до зали на інвалідному візку. За словами Лауер, засідання було дуже емоційним.

«Цікавий той факт, що у 2011-му було уже значно більше розуміння, що являв собою Голокост. У залі були й експерти-історики, ті, хто вижив у Голокості, а також чимало груп школярів. Отже, навчальна та історична цінність цих розслідувань і судів нині краще зрозуміла, і тому це має сенс. До того ж це останній шанс зібрати свідчення, які будуть важливими для майбутнього», — каже історикиня.

До виконання вироку Дем’янюк не дожив: у березні 2012-му він помер, очікуючи на апеляцію, у будинку для літніх людей у містечку Бад-Фальбах. Адвокат Дем’янюка потім подав позов до баварської прокуратури на персонал будинку, стверджуючи, що його підзахисному зумисне ввели надмірну дозу знеболювального, що призвело до смерті.

Історична пам’ять і символізм

Більшість судів проти колишніх нацистів відбувалися в індивідуальному порядку, а не у форматі таких групових процесів, як Нюрнберзький та Франкфуртський. І, звісно ж, не лише в Німеччині: загалом до сьогодні по всій Європі засудили близько 100 тисяч німців та австрійців за злочини часів Другої світової. Ще десь 26 тисяч людей — в СРСР.

І це ще не рахуючи місцевих колабораціоністів: в Угорщині близько 26 тисяч людей засудили за держзраду або злочини проти людяності часів Другої світової, у Словаччині за співпрацю з нацистами понесли покарання близько 32 тисяч людей. 

І притягнути до відповідальності геть усіх точно не вдасться: у Нідерландах, наприклад, приблизна кількість колабораціоністів — десь 5% усього населення країни, тобто аж 500 тисяч громадян.Джон Дем'янюк приїжджає на своєму візку до будівлі суду в Мюнхені, 3 травня 2011 року. Джон Дем’янюк приїжджає на своєму візку до будівлі суду в Мюнхені, 3 травня 2011 року.Фото: 

AP/Matthias Schrader

Звісно, нинішні вже одиничні суди проти колишніх нацистів на тлі цього — мовби крапля в морі. Однак вони теж важливі. І, на відміну від 1960-х, нині солідний вік підсудних не є підставою для виправдання. На думку Венді Лауер, це правильний підхід.

«Гадаю, добре, якщо правосуддя відновлено у будь-який час. Звісно, краще, якщо це станеться раніше. У будь-якому разі ці суди законні. І вони дуже важливі, адже ми визнаємо підсудними осіб, які брали участь в операціях масових вбивств. До речі, у нас є промовисті докази, як літніх людей відправляли до газових камер у «Собіборі» та інших концтаборах. Тож аргумент “вони вже занадто старі, щоби постати перед судом” — насправді не аргумент», — пояснює Лауер.

Свідків тих подій з роками дедалі меншає. Але Лауер вказує на ще один важливий момент: упізнати охоронця концтабору навіть людині, яка там була, може бути не так вже й просто — адже дивитися в очі охоронцям не дозволялося.

Тож розповіді очевидців, хоча і є надзвичайно цінними, мусять бути підкріплені й додатковими доказами. З іншого боку, час, який минув, дає й певну перевагу: інформації більшає у зв’язку з розсекреченням архівів.93-річний німець Бруно Д., звинувачений у тому, що був охоронцем СС, який брав участь у вбивствах тисяч в'язнів у період з серпня 1944 року по квітень 1945 року в нацистському концтаборі Штуттгоф поблизу Гданська (Польща), очікує вироку під час судового розгляду у залі суду Гамбурга, Німеччина, 23 липня 2020 року.93-річний німець Бруно Д., звинувачений у тому, що був охоронцем СС, який брав участь у вбивствах тисяч в’язнів у період з серпня 1944 року по квітень 1945 року в нацистському концтаборі Штуттгоф поблизу Гданська (Польща), очікує вироку під час судового розгляду у залі суду Гамбурга, Німеччина, 23 липня 2020 року.Фото: 

AP/Fabian Bimmer

Нинішні суди над злочинцями часів Другої світової мають і певне символічне значення. Прокурор спеціального урядового офісу із розслідувань злочинів націонал-соціалізму у Людвігсбурзі Томас Вілл розповідає, що його команді вдалося скласти перелік з 200 людей, які служили у концтаборах і не потрапили до суду. Усіх засудити не вдасться, адже частина з підозрюваних уже померла, та все ж німецькому правосуддю вдається у такий спосіб ствердити важливість демократії й верховенства права.

«Ця позиція, що злочини проти людяності, воєнні злочини та злочини проти цивільного населення не мають строку давнини, є водночас і юридичним правилом, яке базується на законодавстві Німеччини, і сильним символічним чинником, на якому будується сучасна культура пам’яті цієї країни», — зазначає hromadske історик Михайло Тяглий, співробітник Українського центру вивчення історії Голокосту.

Історики відзначають і виховну функцію таких судових процесів для молоді на тлі посилення у німецькому суспільстві ультраправих ідей. І, звісно ж, їхнє значення для цілеспрямованої політики пам’яті, до якої Німеччина, відчуваючи тягар своєї історії, ставиться дуже серйозно.