“Не для лохів”: З яких документів СРСР досі не знято гриф «цілком таємно»

“Не для лохів”: З яких документів СРСР досі не знято гриф «цілком таємно»

21 Грудня, 2020 Off By admin

У 1990-ті роки ряд документів радянської епохи, що раніше перебували під грифом «цілком таємно», почали оприлюднювати, однак, схаменувшись, влада знову закрила до них доступ. Із якого б це раціонального дива, багато таємниць СРСР і до сьогоднішнього дня залишаються недоступними.

Під грифом «цілком таємно»

Гриф секретності накладається з двох причин. Перша і головна – більшість збережених в архівах документів є державною таємницею. Друга причина пов’язана з матеріалами, що стосуються відомих і впливових особистостей минулого, чиї спадкоємці не хочуть розголосу подробиць їхнього життя.

У 1918 році сталося те, що сьогодні не дозволяє нам в повному обсязі ознайомитися з документами радянського минулого. У той рік Ленін отримав повідомлення, в якому його інформували, як червоноармійці без розбору знищують рукописи і листування відомих письменників. Вождь негайно зателефонував публіцисту Бонч-Бруєвича з проханням написати брошуру під назвою «Зберігайте архіви». Брошура, що розійшлася тиражем в 50 тисяч екземплярів, принесла свої плоди.

Однак дуже скоро радянські чиновники зрозуміли, що важливо не тільки зберігати архіви, а й обмежувати до них доступ пересічних громадян через конфіденційність інформації, що міститься в деяких джерелах.

У 1938 році управління всіма архівними справами перейшло у відання НКВС СРСР, який засекретив величезний масив інформації, що нараховує десятки тисяч справ. З 1946 року повноваження цього відомства отримало МВС СРСР, а із проголошенням незалежності Україи їх передали в СБУ. В Росії ж із 1995 року питаннями засекречених архівів відає ФСБ Росії, а з 2016 року всі архіви були перепідлеглі безпосередньо президенту Росії.

Для чого нам російські архіви, здавалось би, але хто хо трішки заглиблювався у вивчення нашої історї, той розуміє що багато відповідей про справжню історію України та всіх пострадянських країн знаходяться саме в цих архівах.

Сталінські справи

Незважаючи на те, що багато документів сталінської епохи, в тому числі й тих, що стосуються України, давно розсекречені, деякі з них до цих пір заховані подалі від цікавих поглядів в Російському державному архіві соціально-політичної історії. Зокрема, близько 200 справ з фонду Сталіна відносяться до категорії секретних. Чималий інтерес для дослідників представляють справи Єжова і Берії, які публікувалися лише частинами, а повної інформації по справах катів, які стали ворогами народу, до сих пір немає.

Сьогодні часто виникають запитання щодо слідчих справ незаконно репресованих громадян, що зберігаються в архівах ФСБ і в ДАРФі. Доступ до слідчих справ репресованих дозволений законодавством для родичів, а також для інших зацікавлених осіб. Правда, останні можуть отримати шукані документи тільки після закінчення 75-річного терміну з дня винесення вироку. Найчастіше відвідувачі архівів отримують неповноцінні копії, зокрема, з викреслити прізвищами співробітників НКВС.

Деякі дослідники впевнені, що справи НКВД в повному обсязі не будуть розсекречені ніколи. У березні 2014 року міжвідомча Комісія із захисту державної таємниці продовжила термін секретності для документів ВЧК-КГБ за 1917-1991 роки на наступні 30 років. Під дію цього рішення потрапив і великий масив документів, що стосуються Великого терору 1937-1938 років, надзвичайно затребуваних істориками і родичами жертв репресій.

Архіви Другої світової війни

Багато таємниць на сьогоднішній день ще приховує період другої світової війни. Наприклад, до цих пір у відкритому доступі немає зведеного праці за операціями РККА (Рабоче-крестьянская Красная армия) в роки війни з додатком карт. З моменту виходу в 1998 році в світ збірки архівних матеріалів “1941 рік» нові справжні документи публікуються дуже дозовано. Більш того, дослідники не мають права навіть ознайомитися з назвами справ в описах секретного зберігання.

Історик Ігор Ієвлєв з цього приводу зауважує: «Мабуть, дослідники вже наблизилися до бар’єра, за яким, якщо його подолати, можуть відкритися зовсім незручні і, напевно, навіть сороміцькі і ганебні сторінки реальної історії країни».

Також сучасні історики не можуть ознайомитися і з справжніми документами обліку чисельності покликаних і мобілізованих у воєнний час і як і раніше змушені грунтуватися на даних збережених книг призову які є другорядним джерелом. На жаль, призовні карти новобранців, облікові картки військовозобов’язаних запасу і рядового складу РККА чомусь майже всі були просто знищені.

Не так давно на форумі одного з сайтів, присвячених солдатам Великої Вітчизняної, один з читачів поділився цікавою інформацією. За його словами, в одній із розмов колишній працівник військкомату повідав йому давню історію про поголовне знищення в 1953 році після смерті Сталіна всіх обліково-послужних і інших первинних документів на рядовий склад з довоєнних часів аж до закінчення війни.

З чим же пов’язане бажання керівництва СРСР заховати дані, що стосуються мобілізації напередодні і під час ВВВ? Дослідники впевнені: для того щоб приховати реальні втрати СРСР у перші місяці війни.

Архіви КДБ

КДБ в СРСР, як і ЦРУ в США, – розвідувальна служба, яка за час свого існування провела величезну кількість секретних операцій по всьому світу. Будь-який співробітник держбезпеки підтвердить, що ділові папери КДБ рідко розсекречує в первісному вигляді. Їх попередньо «вичищають», прибираючи відомості, які відомство не бажає оприлюднювати з тих чи інших міркувань.

Практично всі відомі на сьогоднішній день таємниці радянських спецслужб були опубліковані в Лондоні в 1996 році завдяки колишньому співробітнику архівного відділу Першого Головного управління КДБ СРСР Василю Мітрохіну. Об’ем архіву секретних матеріалів КДБ, які Мітрохін передав Великобританії, становив 25 тисяч сторінок.

В опублікованих матеріалах містяться такі відомості, які в доступному для огляду майбутньому навряд чи могли бути опубліковані в Росії. Зокрема, на загальний огляд було винесено, як в період з 1959-го по 1972 роки КДБ збирав інформацію про американські електростанції, греблі, нафтопроводи і інші об’єкти інфраструктури в рамках підготовки до операції, яка могла привести до порушення електропостачання всього Нью-Йорка.

Є там інформація, яка детально описує плани КДБ щодо таємного придбання трьох американських банків в Північній Каліфорнії в рамках секретної операції, створеної з метою отримання відомостей про високотехнологічні компанії в регіоні. Банки були вибрані не випадково, так як всі вони раніше надавали кредити цікавим КДБ корпораціям. Підставною особою, на чиє ім’я купувалися банки, повинен був виступити сінгапурський бізнесмен, однак американським спецслужбам вдалося розкусити плани КДБ.

Навіть цих двох фактів цілком достатньо, щоб зрозуміти, чому КДБ дбайливо охороняє свої секрети.

Абсолютно особисто (совершенно лично)

Для широкої публіки закриті також багато особистих фондів, які стосуються життя відомих персон. Чимало того, чого не слід знати, приховано в особистому архіві Сталіна. Але, принаймні, відомі назви цих матеріалів. Тут є, зокрема, вихідні шифротелеграми Сталіна за період 1930-х років, листування генсека з Наркоматом оборони СРСР і Міністерством Збройних сил СРСР за 1920-1950-ті роки, листи громадян і іноземців, адресованих Сталіну, документи про поїздку Молотова в Лондон і Вашингтон в 1942 році.

Крім цього, ми ймовірно ніколи не дізнаємося подробиці особистого життя Марини Владі і Володимира Висоцького. Нам не відкриють державні таємниці колишнього радянського прем’єра Миколи Рижкова, і не повідають про свої потаємні думки Олександр Солженіцин. Особисті архіви публічних осіб найчастіше закривають від відкритого доступу їх спадкоємці.

Наприклад, особистий фонд Олександра Солженіцина, що зберігається в Російському державному архіві літератури і мистецтва, знаходиться в закритому доступі, тому що спадкоємець – дружина письменника Наталія Дмитрівна – сама вирішує, піддавати документи розголосу чи ні. Своє рішення вона мотивувала тим, що нерідко в документах зустрічаються вірші Солженіцина, які не дуже гарні, а їй би не хотілося, щоб про це знали інші.

Складнощі розсекречення

Що стосується Росії то у 1991 році був утворений архів президента Російської Федерації, який об’єднав в собі документи з колишнього архіву президента СРСР Михайла Горбачова, а пізніше і першого президента Росії Бориса Єльцина. За перші 10 років існування фонду багато матеріалів були розсекречені, однак на початку 2000-х цей процес призупинили, а документи, які вже встигли оприлюднити, знову засекретили.

Керівник Росархіву Андрій Артизов в одному зі своїх інтерв’ю зазначив: «Ми розсекречуємо документи відповідно до наших національних інтересів. Є план розсекречення. Щоб прийняти рішення про розсекречення, потрібні три-чотири експерта зі знанням іноземних мов, історичного контексту, законодавства про державну таємницю».

Чому Путін так боїться, розсекречуючи документи, багато з яких вже переступили півстолітній рубіж? Дослідники називають цілий ряд причин: У їх числі, наприклад, дуже непросте питання співпраці СРСР з фашистською Німеччиною напередодні Великої Вітчизняної війни, що відображено в численних документах.

Серед інших причин називаються: реальний масштаб репресій сталінської влади проти свого народу; дестабілізація світової обстановки з боку СРСР; факти, що руйнують міф про економічну допомогу СРСР інших держав; розтринькування державних коштів на підкуп урядів країн третього світу з метою отримання підтримки в ООН, не говорячи вже про розвінчування міфів, якими маскувалось нелюдске відношення і геноцид окремих народів, які входили до складу СРСР, в тому числі й України.

По суті, всі заборонені матеріали можуть бути зведені в дві основні категорії: документи, які виставляють радянський режим у вкрай негативному світлі, і документи, які будь-яким чином стосуються предків сучасних політиків, про що хотілося б промовчати. Це цілком зрозуміло, тому що і те, і інше може серйозно похитнути репутацію як сучасної Росії – правонаступниці СРСР – в очах всього світу, так і агентів її впливу, так званих “п’ятих колон” за межами країни.

Саме тому можливо саме зараз настав час і Україні діяти, виходячи із наших національних інтересів?