Землі забрали, а щоб знайти крайнього – посадили мого прадіда Василя

Я вже з четвертого покоління, тому інформації дуже мало. Причому в радянські часи мовчали про все, що тоді відбулося, а бабця, яка пам’ятала ті події, померла у 1985 році. Хоча, що знаю – розкажу.

Моє коріння по материній лінії з села Макіївки Смілянського району Черкаської області. Я читала, що заснували те село козаки, тому більшість селян, як то кажуть, козацького роду. Мій прапрадід Пилип Паращенко мав там землі, було ще кілька таких землевласників, як і він.

Паном його назвати було важко, бо трудився він сам і родина його, але у найми людей брав, бо ту землю треба було обробляти.

За роботу він платив – так розповідала прабабця. І, мабуть, то була правда, бо в селі добре ставилися до нашої сім’ї. Якби щось було б не так, то чутки точно по селу ходили б.

Дід Пилип тікав від совєтів, і ніхто його більше не бачив. Ми досі не знаємо його долю. Він просто пропав

У 30-х роках прийшли у село комуністи і почали заганяти у колгоспи. Я не знаю, чи був там опір, але знаю, що дід Пилип тікав від совєтів, і ніхто його більше не бачив.

Ми досі не знаємо його долю. Він просто пропав.

Землі забрали, а щоб знайти крайнього – посадили мого прадіда Василя Пилиповича Паращенка, його сина. 2 роки він відсидів і повернувся у село.

Василь Пилипович Паращенко (сидить зліва), репресований із родини розкуркуленого

На той час його дружина з дитиною – моя прабабця із старшою сестрою моєї ще ненародженої на той час бабусі – переселилися з центру села на самісінький край. Змушені були, бо у їхній оселі дах був з заліза, то його забрали, щоб накрити сільську раду.

Отож зліпили з глини хату, дякуючи толоці і добрим людям. Ту хату кілька разів блискавка била, раз навіть спалила. Знову відбудовували. Але для мене то райський куточок.Прадіда Василя син «куркуля», який у 39-му тільки повернувся із тюрми – у 41-му забрали на війну у числі перших


Прадіда Василя син «куркуля», який у 39-му тільки повернувся із тюрми – у 41-му забрали на війну у числі перших. Прабабця розповідала, що майже одразу прийшла звістка, що пропав безвісти. Хоча я знайшла військові архіви, де вказано, що він пропав у 44-му році. Але може звістка прийшла помилково, а може прабабця щось вже й плутала. Але і батько і син пропали – ми так і не знаємо, хто їм копав ями, і де вклонитися їм.

А моя прабабка до пенсії працювала у тому радянському колгоспі на своїй не своїй землі – за трудодні. Ось така історія.

Ангеліна Колісніченко