Вірмени тікають із Карабаху, спалюючи свої будинки. ВІДЕО+ФОТОрепортаж

Вірмени тікають із Карабаху, спалюючи свої будинки. ВІДЕО+ФОТОрепортаж

14 Листопада, 2020 Off By admin

Вірмени, які зазнали поразки у війні в Нагірному Карабасі, тікають, спалюючи те, що не можуть взяти із собою.

Про це пише Цензор.НЕТ із посиланням на BBC.

У селі Чаректар, біля гірської дороги, що пов’язувала північну частину Нагірного Карабаху з Вірменією, яскравими смолоскипами у вечірній темряві палають кілька будинків. Поруч – вантажівки, забиті домашнім скарбом.

“Ми не хочемо, щоб у наших будинках жили азербайджанці. Нехай самі собі будують будинки”, – каже 33-річний житель Чаректару Карен.

Він виріс у цих стінах, за цими вікнами, з яких зараз вириваються величезні язики полум’я. Тепер він перевіз батьків до Вірменії і буде якось облаштовувати життя на новому місці. Карен впевнений, що незабаром – може, через кілька років – зможе повернутися в Чаректар. Повернутися явно не мирним шляхом. Це зрозуміло з його тону і загального настрою.

Село Чаректар розташоване в Кельбаджарському районі, а цей район за угодою, що зупинила війну, має повернутися під контроль Азербайджану.

Тому будинки палають і в Чаректарі, і в сусідньому Дадіванку, де розташований древній монастир, і в інших селах вздовж дороги.

Тут і там уздовж дороги пиляють дерева – треба забрати із собою все, що вдасться, а дрова у Вірменії досить дорогі. Вантажівок із деревиною на трасі чи не більше, ніж машин із речами.

За мирною угодою, про яку оголосили в ніч на 10 листопада 2020 року президенти Азербайджану, Росії і прем’єр-міністр Вірменії, під контролем Баку залишаться і зайняті ним райони власне Нагірного Карабаху, тобто колишньої радянської Нагірно-Карабаської автономної області. Це, зокрема, міста Гадрут і Шуша.

Повертатися в Карабах не збираються наразі не лише жителі тих територій, що перейшли або перейдуть під контроль Азербайджану, але навіть і біженці зі столиці невизнаного Нагірного Карабаху, Степанакерту, та інших районів, які залишаються в руках вірмен.

Видання зазначає, що 27 років тому в Кельбаджарському районі, розташованому між Нагорним Карабахом і Вірменією, теж горіли будинки, і їх теж палили вірмени, але зовсім за інших обставин.

Напровесні 1993 року вірменські формування з боями зайняли територію району, азербайджанське населення втікало – через високий Муровдагский хребет, у мороз, багато замерзли на смерть – а вірмени почали методично знищувати їхні покинуті житла, як вони це зробили і в інших зайнятих районах Азербайджану.

7 листопада, коли вірменська армія остаточно втратила Шушу (у чому зізналася тільки заднім числом), розгорнулась фінальна хвиля подій: із Степанакерта та інших районів масово, разом, у ситуації на межі паніки евакуювалися залишки мирного населення. Дорога до Вірменії була забита машинами.

Тепер, через кілька днів після закінчення боїв і обстрілів, Степанакерт має вигляд нехай не зовсім мертворо, але якогось ледь живого міста.

Майже всі магазини та готелі закрито, пресцентр закрито. Де перебуває глава невизнаної НКР Араік Арутюнян,  чиновники, які ще залишилися на місцях, сказати не можуть.

На вулицях – лише одні чоловіки в камуфляжі, та і їх зовсім небагато. Вони бродять або стоять розрізненими групами або поодинці.

У журналістів, які працювали тут упродовж всієї війни, таке відчуття, що ось саме тепер у Степанакерті все просто завалилося і попереднє життя вже не повернеться.

З п’ятниці між Єреваном і Степанакертом почнуть курсувати безкоштовні автобуси, якими біженці зможуть повернутися додому.